У північній частині Торонто, в парку Earl Bales, стоїть пам’ятник РАУЛЮ ВАЛЛЕНБЕРГУ. Дата смерті на пам’ятнику закінчується двома знаками питання. Реальні обставини його загибелі залишаються невідомими й донині… Валленберг, який у 1944 році виконував обов’язки дипломатичного представника Швеції в Будапешті, видав тисячам євреїв «охоронні паспорти», щоб урятувати їх від депортації до таборів смерті. Однак 17 січня 1945 року Валленберга заарештувала військова контррозвідка «Смерш» і вивезла до СРСР, після чого він безслідно зник. За офіційною радянською версією, він помер 17 липня 1947 року від інфаркту у «внутрішній в’язниці» МДБ на Луб’янці. На звернення родичів Валленберга до ФСБ з проханням надати їм протоколи допитів, а також оригінали низки документів, які раніше були передані у частково відредагованому вигляді, ФСБ відмовила. Родичі Валленберга подали позов до ФСБ у Міщанський суд міста Москви. 18 вересня 2017 року позов було відхилено…

​

ГУЛАГ, як і Радянський Союз, був багатонаціональним явищем. У ньому справді можна було зустріти національності на всі букви абетки — від «А»мериканців до «Я»понців. Як правило, поява іноземців залежала від різних політичних процесів, що відбувалися як у СРСР, так і за його межами. Наприклад, прихід Гітлера до влади у 1933 році спричинив потік політичних біженців з Німеччини, переважно комуністів, які рятувалися від переслідувань фашистів. У Радянському Союзі багатьох з них одразу відправили до таборів за звинуваченням у співпраці з тими ж фашистами. Після підписання пакту Молотова—Ріббентропа жертвами ГУЛАГу стали колишні жителі Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії, Східної Польщі.

Критерії, за якими заарештовували, відправляли до таборів або засилали, охоплювали практично будь-які види діяльності, політичні погляди і навіть їх відсутність. Це могли бути члени якихось партій, крамарі, колишні офіцери, люди, що виїжджали за кордон, люди, які мали родичів за кордоном. На «островах» Архіпелагу ГУЛАГ і в його околицях було місце для всіх — включно з філателістами і працівниками Червоного Хреста. Історії іноземців у ГУЛАЗі трагічні — часто це ускладнювалося незнанням російської мови і нерозумінням того, що з ними сталося. Серед цих людей були й ті, хто згодом став доволі відомим.

​

МЕНАХЕМ БЕГІН — Мечислав Вольфович Бегун, Прем’єр-міністр Ізраїлю, лауреат Нобелівської премії миру. 20 вересня 1940 року у Вільнюсі Бегіна заарештувало НКВС і ув’язнило в Лукишківській в’язниці. Його засудили до восьми років ув’язнення як соціально небезпечний елемент і 1 червня 1941 року етапували до табору на станції Кожва Північно-Печорського ВТТ. Багато років потому Бегін описав свої роздуми про життя в таборі у спогадах «У білі ночі»: «Над нашим табором майорів плакат: “300 відсотків норми на кожних двох працівників”. Винагорода за виконання і навіть перевиконання норми — не ситість, а менший голод. Тут я зустрів двоногих тварин. Голодна людина піде значно далі, ніж сита заради збагачення. Ця прогресія визначається прагненням вижити будь-що. І це прагнення зростає в міру того, як в’язень відвикає від звичок цивілізації і звикає до скотинячого життя».

​

Коли знайомишся з біографіями іноземців, розстріляних, репресованих, потрапивших до ГУЛАГу, звертаєш увагу на величезну кількість людей з комуністичними переконаннями.

​

МУКЕРДЖІ АБАНІ — один із засновників Комуністичної партії Індії. У його житті були арешти, втечі з в’язниці, захоплення марксизмом. Від юності пов’язав себе з національно-визвольним рухом в Індії. Працював у Комінтерні. Закінчив Інститут червоної професури в Москві. Займався перекладами санскритських джерел з давньої історії Індії. Підтримував Сталіна і критикував Троцького. Ще у 1920 році одружився з Розою Фітінгоф, помічницею секретаря Леніна Лідії Фотієвої. У родині було двоє дітей — син Гора і донька Майя. Здавалося, життя налагодилося. Але закінчилося воно 28 жовтня 1937 року на розстрільному полігоні НКВС «Комунарка». Роза Фітінгоф отримала строк у сумнозвісному АЛЖИРі — Акмолинському спецтаборі для дружин «ворогів народу», діти потрапили до дитбудинку…

​

Здавалося б, парадокс: ці люди бачили в Радянському Союзі надію, вірили у світле майбутнє, а отримували кулю в потилицю або строк у ГУЛАГу. Більшість із них не були ні шпигунами, ні шкідниками, ні навіть противниками Сталіна.

Перемога Радянського Союзу над Німеччиною зробила цю країну привабливою для кількох поколінь першої російської еміграції. Орел Сталіна як переможця Гітлера і рятівника Європи виявився набагато сильнішим за відомості, що надходили на Захід, про арешти, тортури, концентраційні табори. Лише у Франції організація, що об’єднувала російських емігрантів, котрі бажали повернутися до Росії, налічувала понад 11 тисяч осіб. І, звичайно, величезну роль зіграв Указ Президії Верховної Ради СРСР 1946 року про повернення радянського громадянства підданим колишньої Російської імперії.

​

МИКИТА ІГОРОВИЧ КРИВОШЕЇН народився у Франції 1934 року. Батько — інженер, офіцер Білої армії, учасник Руху Опору у Франції в роки Другої світової війни. 1944 року заарештований гестапо і відправлений до Бухенвальда, згодом — до Дахау. 1945 року звільнений військами Союзників і за наказом де Голля нагороджений медаллю за участь у Русі Опору. Мати — Ніна Олексіївна Кривошеїна, донька «російського Форда» Олексія Павловича Мещерського. Після Жовтневого перевороту пішла з Росії по кризі Фінської затоки. Дід — міністр землеробства Російської імперії, соратник Столипіна з аграрної реформи, Голова Ради Міністрів уряду Півдня Росії генерала Врангеля.

У 1947 році, на хвилі репатріації, тринадцятирічний Никита з батьком і матір’ю виїжджає до Радянського Союзу. За два роки батька за звинуваченням у «співпраці зі світовою буржуазією» заарештовують і засуджують до десяти років таборів. Він відбуває строк у так званій Марфінській «шарашці» разом з Олександром Солженіциним. 1957 року, після звільнення батька, заарештовують Никиту — за статтю в газеті Le Monde про вторгнення радянських військ до Угорщини. Відбував строк у Мордовських таборах. Лише на початку 1970-х родина змогла повернутися до Франції.

​

Червень 1951 року. Будапешт. Проспект Андраші, будинок 60. Управління Держбезпеки Угорської Народної Республіки. Цю будівлю в народі називали «будинком жахів». В одній з кімнат, корчачись від болю, на підлозі лежить закривавлена людина. У нього вирвані нігті на руках. Над ним стоїть офіцер у погонах полковника і вичікує момент, коли той застогне. Полковник мочиться, намагаючись спрямувати струмінь у рот тому, хто лежить. Полковника звати Володимир Фаркаш — один із найстрашніших садистів угорського держбезу. Розповідають, що він ламав кінцівки заарештованим, ґвалтував жінок, виривав чоловікам мошонку. Зв’язана і лежача людина — колишній міністр внутрішніх справ Угорщини ЯНОШ КАДАР. Після завершення слідства його буде засуджено довічно. Після смерті Сталіна його реабілітують, і з 1956 року протягом тридцяти двох років Янош Кадар буде лідером угорських комуністів і керівником Угорщини.

​

Ще одна історія на ту саму тему. РАШЕЛЬ ДЮБЕНДОРФЕР з дитинства була одержима ідеєю побудови справедливого суспільства. Таким, на її думку, став СРСР. 1927 року Рашель стає агенткою радянської розвідки в Німеччині під псевдонімом Сіссі. Після приходу нацистів до влади опиняється у Швейцарії, стає керівницею осередку «Червоної капели» — мережі радянських інформаторів з різних країн. За збереженими в архівах фінансовими звітами, розвідувальна мережа у Швейцарії щомісяця обходилася у 10 000 доларів. І хоча Москва постійно наполягала на продовженні роботи, Центр не міг забезпечити безперервне переказування грошей до Швейцарії. Рашель вдалося позичити кошти під зобов’язання СРСР повернути їх з відсотками після війни. Але після війни Рашель опиняється на Луб’янці. Під час допитів її нервова система не витримує, її визнають психічно хворою і поміщають до тюремної психлікарні в Казані. Після ХХ з’їзду 1956 року справу Рашелі закривають. Перше, чим вона займається на волі, — добивається, щоб Радянська держава повернула кредиторам гроші, які вона позичала під час війни. Вражаюче, але їй це вдається. До того ж їй надають пенсію, безкоштовну однокімнатну квартиру в Берліні і нагороджують орденом Червоного Прапора. Можна сказати, що життя вдалося…

​

УОЛТЕР ДЖОЗЕФ ЦИШЕК народився у Пенсильванії в родині польських емігрантів. У юності був членом місцевої банди, тому рішення стати священником-єзуїтом приголомшило сім’ю. На момент окупації радянськими військами у вересні 1939 року служив у місії єзуїтів на сході Польщі. Використовуючи свій сан і американське громадянство, міг спробувати повернутися на Захід, але після зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким ухвалює рішення перейти на нелегальне становище. Під вигаданим ім’ям Володимир Ліпінський переїжджає на Урал, де наймається на лісозаготівлі. Таємно проводить католицькі служби. 1941 року заарештований за доносом, 26 липня 1942 року засуджений до п’ятнадцяти років ув’язнення «за шпигунство» на користь Ватикану. Протягом п’яти років утримується в одиночній камері на Луб’янці. Етапований до Сибіру. Відбував покарання у таборах Дудинки, Норильська, Кайеркана. Брав участь у знаменитому Норильському повстанні 1953 року. Звільнений 22 квітня 1955 року. «Мене часто запитували про почуття страху, чи був він і як я його долав? Жоден страх не міг похитнути мене, окрім страху втратити Його з поля зору. Майбутнє, яким би прихованим воно не було, було сховане в Його волі і тому прийнятне для мене, що б воно не принесло»…

​

А ця доля зовсім інша. ЕДВАРД БУЦА був непримиренним ворогом СРСР. 1940 року, у п’ятнадцятирічному віці, вступив до Армії Крайової, був заарештований німцями, утік. Приєднався до польських партизанів. Знову заарештований, переданий гестапо — і знову утік. Був командиром групи, відповідальної за знищення польських колабораціоністів. 4 травня 1945 року заарештований органами НКДБ. У серпні 1945 року Військовим трибуналом засуджений до розстрілу, який було замінено на двадцять років таборів. Став одним з керівників знаменитого воркутинського повстання у липні 1953 року. За участь у повстанні отримав ще десять років ув’язнення. 1958 року повернений до Польщі, де суд у Лодзі засудив Буцe до тринадцяти років позбавлення волі і п’яти років поразки у правах. На початку 1970-х утік до Швеції, згодом — до Канади. Його історія значною мірою стала прообразом героя фільму Анджея Вайди «Попіл і діамант».