Мене звати Інна, я працюю провідником.

Хочу трішки розказати про свою родину, про свою роботу, про своє життя, про брата. Сама я родом із Житомирської області. На даний час проживаю у Вінницькій області, місто Козятин, це Україна.

​

Із перших днів повномасштабної війни я вивозила людей: з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Києва, Херсона. У 2014-му, коли захоплювали Севастополь, була там. Люди були попереджені, ще за місяць сказали виселитися з Севастополя тим, хто хоче бути в Україні і перебратися  кудись із Криму. Ті, хто хотів працювати з рашистами або яким нікуди було дітися, залишалися там. І за два тижні почався масовий виїзд. Спочатку ми вивозили дітей і жінок, потім літніх людей, чоловіки їхали останніми. Дуже багато з флоту морського - хлопці вивозили документи хто як міг. Переодягалися в цивільну одежу, а свою форму ховали.

​

А потім почалося повномасштабне вторгнення. Із моєї сім'ї пішли воювати. Ще раніше - рідної сестри чоловік, зараз він інвалід, на групі. Потім двоюрідний брат, у минулому військовий, їздив за кордоном на фурах, гарно заробляв. Дружина і двоє діток були в Україні, і він повернувся сюди, пішов добровольцем. Спочатку хотів в тероборону, його не брали, він добився, все-таки військкомат йому підписав… Пройшов Бахмут, Соледар, був на Донеччині, на Харківщині, торік воював на Покровському напрямку, виводив хлопців із села Водяного - добровільно, замість іншого командира, якого поранили. Їх було 12 чоловік, але так вони й не вийшли. Розказують, що з вини командира частини відвели другу лінію оборони і цих хлопців накрили танками. Тіло не змогли забрати, бо територія була окупована. Рашисти, звичайно,  підібрали їх. І ось у цьому році недавно був обмін полонених і загиблих - 907 чоловік. У тому списку був і мій брат. Нагороджений медалями і орденами, перша відзнака за Бахмут. Він - військовий медик, старший лейтенант, а потім і  командиром став. Уся сім'я така, що любить Україну і залишилась в Україні. Мого брата звали Лозовий Олег Миколайович, 1981 року народження,  у 43 роки загинув. 24 серпня йому виповнилося б 44…

​

Шкода дуже людей, дітей. Дуже багато загиблих. І дуже багато чого не знають люди, але я хочу, щоб весь світ знав, яка біда у нас в Україні. Ми -  як щит для світу. Дуже прошу: може, хтось допоможе нашим військовим. У нас в Козятині є такі жіночки - добровольці, вони роблять тушонку, варять борщі, все в пакетики пакують, хліб печуть і передають військовим. Купили обладнання, каструлі їм позносили, самі тримають худобу, свиней і люди приносять, хто що може. Евакуйованим одежу збирають. Але нам не вистачає зброї.

​

З перших днів і наше село бомбили - п'ять ракет прилетіло. Одну тільки збили… Людей евакуювали, там військове містечко було. Дякувати Богу, що люди живі залишились…

​

Я перевозила багато хлопців, і зараз у мене дуже багато друзів військових, спілкуюся з ними досі. Все, що бачили в дорозі, ми їм розповідали. Багатьох з них уже немає в живих…

​

Не видно усьому цьому кінця. А Україна живе. Що дає нам сили? Земля українська. Ми українці, мабуть, така нація - незламна духом, нас і  війною не зламаєш. Ми любимо свою землю, гинемо на ній, а не кидаємо її.  Наші діти і наша земля  - це наш стимул до життя… Розбомбили хати, переїхали в інше місце, але не покидаємо рідної землі. Скільки таких! Старі люди кажуть: «Хай вже буде, що буде, але щоб на своїй землі рідній вмерти»…  

​

В Житомирській області у мене залишився будиночок від дідуся і бабусі. Їжджу туди, саджу город, два садочки там - все оброблено, пофарбовано. Я люблю землю. Житомирщині з початком повномасштабної війни діставалося, страшно було, і не стільки за себе, як за дитину, тому ми переїхали на Вінниччину. Я все бачила – і прильоти, і жахливу евакуацію, коли у купейному вагоні на 36 місць ми вивозили по 200-250 чоловік. Люди були скрізь – у коридорі, на підлозі. Без світла… Воду нам виставляли волонтери на кожній станції. Ми підбирали упаковки і передавали людям у вагоні. Їжу якусь вони з собою прихопили. Одна бабуся розповідала мені, що 10 днів сиділа в погребі. Їй 86 років. Каже: шкрябала нігтями картоплю сиру, відкривала баночки з консервацією і тим рятувалася. На окупованій території рашисти всіх позаганяли в підвали. І коли наші хлопці відбили ці села, то тим людям, які залишилися живими, вони допомогли виїхати звідти. І от ми їх вивозили в Ужгород, у Львів. На станцію, куди збирали людей, подавали порожній состав, і ми в супроводі поліції  завантажували вагон за вагоном. А на пероні – людське море! Хаос, паніка, люди не контролювали ситуацію і просто валом сунули в вагони. Змітали з ніг, аби їх врятувати. Тисячі ми вивезли, навіть не тисячі - за ці роки, мабуть, уже  мільйони.

​

Люди кидали все нажите, хапали найцінніше -  діток і тварин. Котики, собачки, якісь там мишки, рибки - все оце везли з собою. Дітки обіймали клітки з тваринками, вони були скрізь - на підлозі, на поличках. Менших, по четверо,  валетом вкладали на верхніх полицях, а внизу сідало по шість, по вісім чоловік. У купе могло бути до 20 людей. У коридорі і в тамбурах стояли. Ми навіть своє купе віддавали, якщо були літні чи вагітні. А самі вже якось у службовому на відрі, бо ж дорога далека...

​

Зараз я їжджу на Дніпро, на Польщу. Так само людей дуже багато рухається з  боку Запоріжжя: із сіл, які вийшли з окупації, люди тікають, бо ніде жити.

​

Раніше волонтери десь ще могли прилаштувати, за кордоном люди рятувалися, бо тут ніде було їх селити, розбивали намети, в школах розселяли, шукали приміщення під гуртожитки. На Вінниччині, недалеко біля мене, багато переселенців живуть у студентському гуртожитку – їм два поверхи віддали.  Місцеві приносили одяг, і зараз носять, діткам іграшки. Діляться консервацією, картоплею - хто що має. В перші дні просто мішками несли. Вони навіть не очікували, а це - донеччани, луганчани. Сюди тікають. Якби вони були за Росію, то тікали б у Росію, але ж ні – тут порятунку шукають: у центральних областях, у західних, в Ужгород їдуть, у Львів – подалі…

​

Діти таке пережили – і під вибухами побували, і смерть бачили. Майже усім їм потрібна допомога психолога. Мамочки кажуть, що дуже багато діток стали заїкатися, замкнуті в собі, плачуть, здригаються на кожний гучний звук – думають, що це прильот…

​

Дуже шкода наших хлопців. Дуже шкода, що так мало допомоги їм. А вони ж - щит для Європи. Якщо наші хлопці не встоять, рашисти підуть далі. Путіну  втрачати нічого. Одною ногою в гробику, дай Боже скоріше б… Просто кидає людей на людей. Їхня пропаганда каже, що ми бандерівці, що ми їмо наших дітей. Ми любимо наших дітей і рятуємо їх від справжніх нелюдів!

​

Скільки було, що із Росії тікали в Луганську область, а потім сюди. Самі росіяни розказували, що там настільки сильну пропаганду ведуть, щоб просто ненавиділи нас, українців. За що? Їм треба наша земля, їм не треба наші люди.

Усіх, хто дивитиметься це відео чи читатиме ці рядки, прошу: допоможіть нашим хлопцям! Їх дуже мало, вони гинуть тисячами, їм не вистачає зброї. Вони жили в нормальних умовах, мали сім’ї, роботу, а зараз живуть в болоті, в багні, на морозі, кругом миші, гадюки… 

​

Ми - миролюбна країна. Навіть у страшному сні не снилось, що Росія нападе на Україну. Дуже хочеться миру, дуже хочеться закінчення війни. Не знаю, як і коли це станеться. Всі моляться. Біля мене церква є, українська, - о 9-ій  годині кожного дня моляться за воїнів наших, щоб були живі, щоб повернулися до своїх домівок. Молимося за мир у нашій Україні. Хай світ почує і допоможе. Бо якщо ми не захистимо себе, світу буде те саме. Ця нечиста сила не зупиниться. Скільки Росія існує, вона завжди вторгалася в якусь країну з війною. Ну от, черга дійшла до України…

​

У мене є синочок, Дмитро, я ним горджуся. Йому вже 18 років. Торік вступив у педагогічний університет на психолога. Навчається у Вінниці, в університеті імені Михайла Коцюбинського. А я вже маю 29 років трудового стажу,  присвятила себе залізниці. Люблю свою роботу, хоч вона дуже важка. Тут треба бути і психологом, і провідником, і мамочкою, і клоуном - ким хочеш, тому що  дітки їдуть, і люди – усі різні, до кожного треба мати підхід.

​

Моя дитина виховувалася в телефонному режимі, так досі живемо – щодня на зв’язку. Він мені розказує, що робив. Я йому - де їду, що бачила, що робила. Наймала з першого класу репетиторів, щоб з дитиною займалися, бо мене поруч не було. Виріс чемним, вихованим хлопчиком. Його дуже люблять у під'їзді, особливо бабусі, бо він безвідмовний – хтось просить хліба купити, хтось води принести. Із села овочі, фрукти привеземо, то він їх пригощає.

​

Звичайно, дуже страшно, як подумаю, що і його можуть забрати. Моя родина вже й так чимало цій війні віддала. І я, щоразу вирушаючи у рейс, не знаю, чим він закінчиться. У Дніпрі все частіше прильоти…

​

Хочеться, щоб моя дитина жила в мирній Україні, але поки що не виходить.

​

До 25 років його не заберуть – закон такий в Україні, щоб із 25 в армію призивати, а не з 18. З другого курсу у виші вводиться військова підготовка. Син із 17 років стоїть на обліку в військкоматі, проходить комісію. Я надіюся, що до того часу, як йому виповниться 25, війна закінчиться. Дуже хотілося б! Він у мене один… Коли маленьким був, ще навіть до школи не ходив, а вже всі помічали, як розумно він думає і говорить. Тобто ці задатки ще з дитинства. Він з усіма знаходить спільну мову. Багато читає, залюбки вчиться. Зараз його професія дуже затребувана в Україні, бо люди пережили багато біди, горя, а це все діє на нервову систему.

​

Надіюся, що моя дитина принесе користь багатьом людям. У нього дуже багато позитиву, енергії, завзяття, витримки. Він зможе у майбутньому допомогти людям стати на свою колію і приймати правильні рішення в житті. Я хочу, щоб він був, як заспокійлива таблетка для людей.