Мені вже 78 років, і близьких у мене не залишилося. Живу одна в квартирі. Раніше 25 років працювала бухгалтером-касиpом у восьмій лікарні на площі Шевченка — не лікарем, не медсестрою, а саме бухгалтером. Зараз на пенсії, давно вже живу сама.

​

Щойно починається повітряна тривога — я йду сюди, за шафу. Мені казали, що найбезпечніше — в куточку за шафою, подалі від вікна. От і сиджу там, доки не оголосять відбій. Потім лягаю спати — ліжко теж подалі від вікна, так спокійніше. На ніч залишаю двері відчиненими і лягаю спати одягнена — раптом що, треба буде швидко бігти. На початку війни спускалася в бомбосховище, але зараз уже ні — живу на п’ятнадцятому поверсі, не встигну добігти. Тож ховаюся тут — за дві-три стіни, за шафою, щоб подалі від вікна і щоб зі спини була стіна. Так і ховаюся від усього цього. Вночі зовсім не висипаюся. Вдень хочеться спати — лягаю трохи полежати. Ліків п’ю багато — від нервів, тиску, головного болю. Це і вік, і нерви.

​

Нещодавно посадила кріпчик — скоро буде, але ще холодно, тільки-но починає сходити. Цибуля росте, петрушка росте. Більше нічого не садила — ще рано.

​

Ракета впала нещодавно недалеко — щось пошкодила. Дивлюся: скільки машин навколо — і думаю: скільки чоловіків сидять удома, а ті, хто воює, по три-чотири роки не бачать рідних. Ось Валера — вже четвертий рік воює. Це жах. Хоч би місяць відпустили відпочити — три дні побув удома після поранення, і знову забрали. Ракета влучила там, де вони були з хлопцем — руки обпекло, у ногу влучило, але кістка ціла, а руки сильно постраждали.

​

Кожного дня у нас тривоги — то вночі, то ввечері, то о п’ятій ранку — і так щодня. Дуже страшно самій. Якщо, не дай Боже, щось станеться — я зачинена, ніхто не дізнається, жива я чи ні.

​

Племінник зник безвісти, ще в подруги син пропав — ніхто не знає, живі вони чи ні, чи в полоні, чи померли. Немає жодних звісток. А Путін і не збирається закінчувати війну — йому це вигідно. Він не втрачає своїх близьких, йому байдуже до людей. Хай усі вмирають — і наші, і росіяни — йому байдуже.

​

Живу в Україні, мала б говорити українською, але школу закінчувала російською, і подруги мої здебільшого говорять російською. Хто зі мною говорить українською — тому відповідаю українською, але здебільшого спілкуюся російською.

Близьких майже не залишилося. Батьків давно немає, чоловік помер, залишилася одна.

 

Валера — як син мені. Він хрестив сина моєї доньки — мого онука. Для мене він рідний. Коли йому важко — я завжди допомагаю. Востаннє дала йому 2400 гривень на війну — треба було зібрати машину, щоб забирати поранених. До того відправила 1500. Пенсія в мене невелика, але я б віддала всю — мені не шкода. Хочу, щоб він повернувся живим, і всі наші хлопці — теж.

​

Валера воює з самого початку. Потім був під Курськом, зараз його перевели в Дніпро. Він поранений — ракета влучила, руки сильно обгоріли. Йому вже 57, а він досі на передовій, додому не відпускають — усе обіцяють.

​

У сусідки син пішов добровольцем — молодий, тільки навчання закінчив — і одразу загинув. Ще й тридцяти не було. Серед знайомих, слава Богу, загиблих небагато. Але є зниклі безвісти — мій племінник, у подруги син — не знаємо, живі чи ні.

​

Бабуся розповідала мені про голод, про тяжкі часи — як ділили шматок хліба, їли все, що можна було їсти. Але мені вже майже 80, багато чого забула. Дідуся я ніколи не бачила. Батько воював, мав багато орденів і медалей. Він був танкістом, повернувся живий, але уламки в ногах залишилися — так і ходив шкутильгаючи. Прожив до 80, помер у лікарні. У нього був брат, якого репресували, але про це я знаю мало.

​

Чим усе це скінчиться — віримо, що Україна переможе і все буде добре. Ніхто не вірить, що Путін сюди прийде. Україна вистоїть і житиме.