Культурний розквіт

1920-ті роки стали часом потужного піднесення культури. Література, театр, музика, живопис, кіно, філософія — все розвивалося стрімко. Українська мова, десятиліттями заборонена, знову зазвучала. Виникла незалежна церква.

22 травня 1919 року митрополит Василь Липківський у соборі Святого Миколая на Печерську в Києві провів першу літургію українською. Композитор Микола Леонтович, автор «Щедрика», написав музику до служби й сам диригував хором. Люди плакали, вперше почувши молитви рідною мовою: «Невольничі діти моляться на волі».

Україна жила надією. Але ця надія виявилася недовгою.

 

Початок репресій

26 квітня 1926 року Сталін у листі Кагановичу заявив: рух за українську культуру набуває «антиросійського характеру». Незабаром боротьба за незалежність думки й мистецтва була названа «контрреволюцією».

У 1929 році чекісти сфабрикували «справу СВУ» — Спілки визволення України. Газети писали про вигадане націоналістичне підпілля. Насправді це була показова акція: будь-яке слово проти русифікації чи навіть натяк на нелояльність — дорівнювало смертному вироку.

Історик Едуард Андрющенко каже:

«Це був чіткий сигнал. Якщо навіть у приватній розмові ви висловитеся проти — вас спіткає та сама доля».

 

Логіка терору

У 1930-х терор охопив усіх. Люди ще вірили, що якщо “грають за правилами” — виживуть. Але правила зникли. Арештовували і вірних, і випадкових. «Великий терор» не піддавався жодній логіці.

Андрющенко зазначає:

«Ніхто не міг почуватися у безпеці. Навіть ті, хто роками служив режиму, ставали жертвами».

 

Долі репресованих

Анатолій Костенко, письменник і літературознавець, був заарештований у 1937 році й засуджений «трійкою» до десяти років таборів.

Фрідріх Франц, німець-колоніст, був змушений вигадати імена давно померлих односельців, аби врятувати себе на допитах.

Володимир Юринець і Антон Онищук, філософ і етнограф, спершу працювали агентами НКВС, писали доноси, а згодом самі були арештовані й страчені як «шпигуни».

 

Бойчукісти

Окрема трагедія — доля Михайла Бойчука та його школи. Він створював нове українське мистецтво, поєднуючи іконопис із європейським модерном. Його учні — бойчукісти — мріяли про власний український стиль.

У 1936–1937 роках їх звинуватили у «тероризмі» та «фашистській організації». Під тортурами змусили «зізнатися», що вони нібито планували підірвати пам’ятник Шевченку. Абсурдність звинувачень нікого не зупиняла.

13 липня 1937 року Бойчук і його учні були розстріляні. Їхні роботи потрапили у «спецфонд» і мали бути знищені як «нецінні». Лише деякі врятували музейники.

Художниця Ярослава Музика-Стефанович ховала полотна Бойчука в стінах своєї квартири, за що сама була арештована. Дружину Бойчука, Софію, розстріляли лише за те, що вона носила його прізвище.

 

Родина Липківських

Не менш страшна доля спіткала сім’ю митрополита Василя Липківського. Його син Іван став художником, учнем Бойчука. У 1936 році його заарештували, а в 1937-му розстріляли.

Сам митрополит Василь, попри запрошення очолити Церкву в Канаді, залишився в Києві. У листопаді 1937 року його засудили до страти й розстріляли в ту ж ніч разом із десятками інших. Родина була знищена майже повністю.

Його невістка, акторка Катерина Осмяловська, зіграла головну роль у першому українському звуковому фільмі «Наталка Полтавка», який показували навіть у Нью-Йорку. Але поки кінотеатр аплодував, її близьких катували у підвалах НКВС.

 

Атмосфера страху

Газети й радіо тих років вимагали: «Розчавити ворогів!». Народ, переляканий і ошуканий, сам кричав про розстріли — аби заглушити власний страх.

У Биківнянському лісі під Києвом у 1937–1941 роках поховали десятки тисяч таємно страчених. Сьогодні мартиролог Биківні містить імена письменників, науковців, художників, священників, філософів.

Архіви, відкриті під час перебудови, показали масштаб трагедії. Але багато справ «почистили»: доноси сусідів, свідчення агентів були вилучені, аби приховати механіку терору.

 

«Розстріляне відродження» — це не лише історія окремих жертв. Це знищення цілого покоління, яке могло стати обличчям України. Замість Ренесансу — порожнеча й страх.

Картини, книжки, філософські праці — все нищилося разом із їхніми авторами. Але були ті, хто рятував рукописи й полотна. Завдяки їм ми сьогодні знаємо: Україна мала свій Ренесанс — і він був розстріляний.

Це було вбивство майбутнього. І пам'ять про цю трагедію нагадує нам: доки злочини не засуджені, вони можуть повторитися.