Мене звати Володимир Чистілін. Я журналіст, громадський діяч, активіст і харків'янин.

 

Дуже люблю наш KharkivMusicFest[1], тому вже з першого фестивалю завжди поряд із цією командою. Намагаюсь підтримувати їх інформаційно, щоб залучати більше людей. Я з того покоління, яке зростало під час перебудови, в тому числі на фільмах грузинських кінорежисерів, таких, як фільм Абуладзе «Покаяння». Пам'ятаю, як він вразив мене, і у 1989 році, мені тоді було п'ятнадцять, я виходив на барикади. Ми були активістами РУХу і всіх тих громадських рухів, які стояли за незалежність України. Тому в 1991-му я свідомо обрав історичний факультет Харківського національного університету. Став істориком, політологом, і вже тоді розумів, що перед нашими очима розгортається історія, треба її знати і вчитися на ній.

​

Був ось таким українським патріотом. Але сталося це не раптово, процес був дуже повільний. Я з російськомовної родини і з російськомовної культури. Ми виховані були на Бахчаняну[2], на Чичибабіну[3], на поетах геніальних, у тому числі російських. Через українську церкву, через українську музику, український спорт, українське кіно поступово цей процес відбувався. Ну, а далі я став журналістом, уже у 90-х познайомився з Гією Гонгадзе[4] в Києві. До речі, коли я, корінний харків’янин, поїхав підкоряти столицю, то не володів на достатньому рівні українською мовою. А в той час умова вже була чітка: для того, щоб вийти в ефір, ти повинен дуже добре говорити українською. Тому я повернувся в Харків і почав вчити мову. На жаль, Гію вбили…

​

Я був одним із активістів Помаранчевої революції 2004 року. Перед першим туром виборів[5] мене звільнили з посади головного редактора інформаційної агенції в Харкові, і я уже виходив з прапорами помаранчевими як вільний активіст. Багато років ми займалися просуванням саме української ідеї. В 2014-му одним із перших я вийшов на Майдан у Харкові і випадково став його голосом. Люди знали, що я журналіст, дали мені в руки мікрофон і сказали: «От ти будеш вести цей Майдан». Я подзвонив Сергію Жадану[6], нашому письменнику, але він на той момент був у Парижі, тому довелося взяти на себе цю роль. Із першого й до останнього дня вів харківський Євромайдан, і вже в грудні 2013 року ми розуміли, що буде війна. Звернулися тоді до НАТО - є всі ці відео… 

 

Ну а далі ми були волонтерами. В 2014-му, коли відбулася окупація Криму, Донбасу, ми туди їздили. Я займався більше мистецькими проектами, знімав кіно. Один із фільмів «Герої не вмирають» - про наших трьох хлопців, харків'ян, які загинули під час Революції Гідності. Фільм демонструвався на міжнародних кінофестивалях. Ми їздили з ним по всій Харківщині, зокрема, в ті місця, де зараз тривають бої: Куп'янщина, Вовчанськ, Ізюм. Показували кіно і розповідали студентам, школярам про те, що історія Майдану - це не про минуле, це – про майбутнє, говорили їм, що нас чекають великі випробування, що їхньому поколінню прийдеться брати зброю в руки. Так, власне, і сталося. Протягом восьми років ми намагалися відтермінувати війну на Харківщині. Зараз ці хлопці і дівчата воюють. Їм тоді було по 15-17 років, а зараз 25, і це кістяк Збройних сил України. Ось така історія.

​

Мої діти, їх у мене троє, зараз живуть у Львові, з початком повномасштабної війни вони змушені були виїхати з Харкова. Чесно скажу, вдома ми спілкувалися російською, зараз розмовляємо виключно українською. Кожен приходить до цього по-своєму.  У мене це сталося ще в 90-ті, коли я відкрив для себе українську культуру, пізнав українську церкву - це дуже важливо, коли я опинився в середовищі патрітичних сил. Їх було небагато у Харкові. На жаль. Ми проводили різні акції, гуртувалися, в тому числі через соціальні мережі.

 

Багато людей у 2022 році свідомо зробили вибір на користь української мови.

 

Я можу розповісти історію моєї мами: їй 80 років, приїхала у Харків з Полтавщини 17-літньою дівчиною, яка не знала жодного російського слова. У 60-і роки Харків був російськомовним, і її буквально затюкали, говорили, що вона розмовляє сільською мовою. Це була величезна травма для неї, і вона перейшла на російську. Я в школі не вивчав української - це була принципова мамина позиція, тоді можна було не вивчати. От як її зламали! А коли почалася повномасштабна війна у 2022-му, ці бабусі біля під'їзду сіли і згадали, що вони були україномовними дівчатами, і раптом, неочікувано для себе, почали говорити українською. У 80 років!

​

У Харкові одна українська церква, всі інші 50  - московські храми.  Досі, на четвертому році війни… І досі більшість говорять російською мовою. Хоча є  певний зсув. Люди починають, особливо молодь, розмовляти українською. Добре, що є така українізація через радіостанції, через засоби масової інформації, завдяки політиці деколонізації ми так чи інакше проходимо цей шлях.

​

Для багатьох повномасштабна війна була неочікуваною. Люди були шоковані. Уже о 7-й ранку виїхати з Харкова було неможливо, всюди були корки. Величезна кількість людей покинула Харків. Із півтора мільйона харків’ян десь тисяч триста лишилося. Ті, хто вирішив обороняти місто. І це був такий цікавий період: на вулицях людей мало, і ти розумів, що кожний, кого бачиш, - це твій однодумець. Залишилися ще частково пенсіонери, яким нікуди було їхати або які відмовлялися виїжджати. Були й такі, хто чекав на Росію, це теж треба розуміти. Але більшість - це були волонтери, активісти, пасіонарії, які вирішили за будь-яку ціну обороняти Харків. І ця атмосфера зберігалася до так званої харківської операції, коли наші Збройні сили відкинули ворога від кордонів, а до цього постійно, щодня, Харків обстрілювали, долітали артснаряди з Бєлгорода, і тут було дуже важко жити. Потім стало трішки легше, люди почали повертатися.

 

Сьогодні їх тут уже більше мільйона. Місто змінюється. Багато приїхало переселенців – до 400 тисяч - із деокупованих або окупованих територій. Очевидно, що мінятиметься ментальність нашого міста, бо це інша культура, інші традиції, інший одяг, інша мова. Харків був студентським містом, але молодь виїхала – ні студентів, ні школярів майже немає, усі вони на дистанційному навчанні, що теж накладає відбиток на загальну атмосферу.

​

У нас закриті театри, культурні установи – те, чим пишався Харків, чим він жив, завдяки чому був інтелектуальним і культурним центром. Зараз місто проходить випробування.

​

Сьогодні вже немає людей, які в якихось ілюзіях перебувають чи свідомо себе заганяють в якусь пастку. Але людям важко змінюватися. Хтось принципово вважає, що російська культура – це його культура, московська церква – це його церква, мова російська – це його мова. Що ТАМ краще і вони чекають. Таких небагато. Коли починався Майдан у 2014-му, ми розуміли, що приблизно 30 відсотків харків'ян підтримують наші прагнення євроінтеграції, тобто вона «за» європейську, сучасну, модернову Україну. Відсотків 10 – це проросійські адепти, які чекали Путіна і готові були з хлібом і сіллю його зустрічати.

 

А 60 відсотків - обивателі, хоч цей шар суспільства дуже не однорідний. Це і пенсіонери - ті, що з Радянського Союзу і нічого не хочуть міняти, це і частина молоді, якій «пофіг» політика і все, що відбувається навколо, була б дискотека… Це і люди, які живуть складним життям: ходять вранці на роботу, виховують дітей. Наш ринок Барабашова був найбільшим в Європі… Ці люди важко добували кусень хліба, все решта їх не цікавило. Ми працювали з цими 60-ма відсотками, щоб переманити їх на свій бік, щоб вони, по-перше, не пішли за Росією, а по-друге, у вирішальний момент не здалися. І десять років, які минули після Майдану, дали свої плоди. Бо більшість або виїхали, або лишились тут і  точно не будуть чекати Путіна, а якщо треба, воюватимуть за Україну. І вже воюють!

​

Крім історичної, я маю ще богословську освіту і прислужую в храмі Іоанна Богослова. Наш священник був першим священником Української церкви на сході України. 19 серпня 1991 року, в день путчу, тут відбулася перша українська служба. Тоді зібралося все українство навколо неї. І так вона, власне, й лишилася одна, волонтери тут відспівували героїв Небесної сотні. Це така духовна фортеця Слобожанщини. Коли влада в 90-х роках передавала нам цю церкву на околиці міста, вона була в жахливому стані, на 70 відсотків аварійна, без вікон, без даху, із повністю зруйнованою дзвіницею. Очевидно, сподівалися, що не встоїть. А вона встояла! Ремонт досі триває -  вже більше 30 років, але головне, що є люди, їх багато, які й роблять сьогодні український Харків. Але те, що нічого не змінюється в церковній політиці тут,  на Сході,  - насправді це велика проблема, бо ми розуміємо, що московська церква - то п'ята колона. І тут «рускій мір» через церкву дуже сильно просувався протягом багатьох десятиліть.

​

Завдяки підтримці журналістів, правозахисників, народних депутатів  і от того українства, про яке я говорив, нам вдалося утримати церкву. У вересні 2022-го був прильот, половина вікон вилетіла аж за 30 метрів від храму. Якраз було вінчання. Коли люди трішки оговтались, то вирішили, що треба продовжувати обряд, бо любов перемагає смерть.

​

Решта  - майже півсотні храмів - належать до московського патріархату. Деякі з них зареєстровані при лікарнях. Незабаром має вступити в силу закон, і ці церкви повинні визначитися, з ким вони. Але московська церква тут пов'язана з криміналітетом, на кожного є компромат, є ще якісь речі, які тримають їх досі. Тому окремий священник зі своєю парафією не може перейти. Якщо вони перейдуть в Українську церкву, то тільки всі разом. Влада – ні обласна, ні міська -  на жаль не підтримує цей перехід. Вона дистанціонувалась, бо не хоче конфліктів на релігійному ґрунті. Харків завжди був дуже толерантним, тут ніколи не було ні міжнаціональних, ні релігійних, ні інших конфліктів. Завжди люди знаходили порозуміння. У місті традиційно було дуже багато національностей - німці, поляки, вірмени, євреї, росіяни, українці. А коли Харків став ще й студентським центром, то приїжджих побільшало.

​

Чому люди досі ходять у московську церкву? Я думаю, за традицією, тому що вони звикли ходити туди, і навіть не задумуються, що це церква іншої держави, їм так простіше. Але, починаючи із 2022 року, ситуація міняється. Я це добре знаю, бо веду сайт, спілкуюся активно через соціальні мережі, і багато людей шукають через інтернет українську церкву в Харкові, щоб похрестити дітей, наприклад, і на Пасху вони були з нами.

​

Люди повертаються в Харків. Мільйон двісті - мільйон триста тисяч – таку кількість називає Терехов, міський голова. І це можна відчути, коли ти за кермом чи пішки пересуваєшся. Але ситуація важка. Крім того, що місто обстрілюють, тобто існують реальні безпекові проблеми, є ще й економічні виклики, бо бізнес згортається і в дуже великій кількості виїжджає з Харкова у безпечніші регіони України. А це –  втрачені робочі місця, недоотримані  податки. І великий, і малий бізнес не бачать зараз тут перспективи. От, наприклад, наш м'ясокомбінат уже тричі бомбили, тому вирішили переїжджати. Хлібзавод теж переїхав. Вищі навчальні заклади працюють далеко не в тому обсязі, як було до повномасштабної війни. Дистанційне навчання студентів уже не влаштовує, і вони обирають Київ, Одесу, Львів…

​

Яким буде Харків у майбутньому? Є така ідея, що він стане військовою фортецею. Тут багато військових, поряд ворог на кордоні - отже, загородимося і триматимемо оборону. Але ми хотіли б, щоб Харків став не просто фортецею. Щоб залишався культурно-інтелектуальним центром. Щоб тут було багато різних акцій: культурних, мистецьких. Щоб музика лунала, театри відновилися, щоб ми не існували і не виживали, а жили повноцінним життям. І це дуже важливо, бо якщо ми не ставитимемо перед собою таких завдань, то з часом втратимо потенціал, який у нас є. Якщо молодь поїде звідси, то Харків може стати містом пенсіонерів і переселенців.

​

Але ж тут завжди народжувалися нові сенси - від Сковороди[7] до Жадана, від харківських романтиків 19 століття, від першого університету до дисидентського руху, від Ренесансу нашого - Хвильового[8], Йогансена[9], Курбаса[10] - до тих «ультрас», які заспівали найвідомішу пісню про футбол. Це все народжувалось у Харкові. Тут Микола Міхновський[11] проголосив ідею самостійності України. Саме тут на початку XX століття народжувались перші українські партії. Харків - це і Юрій Шевельов[12], постать світового масштабу…

​

На жаль, сьогодні ми на паузі, але сподіваємося, що повернемо в місто діяльне, насичене життя. І одна із таких цеглинок у цій великій конструкції – KharkivMusicFest. Він прогресує, до нас приїжджають видатні музиканти, виконують такі твори, які Харків і не чув. Це європейського рівня фестиваль. У нас так само знімається кіно, хоч наші актори зараз «у підпіллі», але те, що вони ставлять і з чим гастролюють, - дуже високого рівня. Тобто потенціал є. Ми чекаємо справедливого миру, перемоги і відновлення Харкова. Гасло цього фестивалю «Коди відродження» дуже влучне. Ми впевнені, що у Харкова є перспектива. І це не просто оптимізм - це завжди дія. Культурне волонтерство, яким займаються сьогодні дуже багато людей, націлене на перспективу, воно, можливо, не так відчутне для великої кількості харків’ян, але воно дасть свої плоди однозначно.

​

Життя вирує. Незважаючи на те, що лунають постійно тривоги, літають дрони, періодично десь вибухає. Іноді моторошно, іноді страшно, гинуть люди - це все реальність. Отут поруч військовий шпиталь, там хлопці й дівчата без рук, без ніг… У нас немає ілюзій, що все буде легко і швидко. Це буде важко і довго, але  «дорогу осилить той, хто йде»... І знали ми це ще в 2022-му, коли багато хто говорив, що війна закінчиться за два-три тижні. Ні, це довгий, тривалий, складний марафон, який треба бігти. І ми біжимо… Пам’ятаєте, як казав Франкл[13], що спочатку ламаються ті, хто думав, що скоро все закінчиться,   потім ті, хто думав, що воно ніколи не закінчиться, а виграють зрештою ті, хто просто робить свою справу. У нас дуже багато волонтерів, з якими ми починали в 2014 році. Вони допомагають військовим, плетуть сітки, навіть похованням наших воїнів займаються, донатять і везуть все необхідне на фронт. Все для перемоги!

​

А що є перемога? Для мене особисто як історика це - остаточна перемога, стратегічна, а як для політолога за фахом - це розвал путінської імперії, в ідеалі усієї Російської Федерації на шматки. Крах цього режиму - це і буде наша перемога. А припинення вогню, якесь там перемир'я, і ми втратимо частково території - це тільки пауза. Поки цей режим лишається, перемоги немає. Але можна програти битву, а виграти війну. Ми граємо в довгу і розуміємо, що навіть зараз, коли ситуація, можливо, стабілізується, це може означати навіть ескалацію конфлікту не тільки для України, а й для Європи. Бо ворог дуже підступний, він має плани (і не приховує цього) – подальше захоплення не лише території України. Так що треба готуватися до нових реалій.

 

Україна сьогодні – епіцентр, а Харків є центральним містом у цій війні. І так, до речі, було завжди. Не випадково Ленін обрав столицею Харків, а не Київ чи якесь інше місто. Харкову не дали звання «Міста-героя» в радянські часи, тому що він переходив кілька разів туди-сюди. Тут була одна з найбільших битв Другої світової війни. Харків лежав весь у руїнах.

​

І Путін у 2014 році, ми бачили ці мапи, столицею так званої Новоросії визначив Харків. Ми були учасниками і свідками тих подій: коли Небесну сотню розстріляли 20 лютого, 21- го Янукович[14] і Азаров[15] приїхали до Харкова. На 22 лютого в Палаці спорту був призначений з'їзд. Приїхали депутати всіх рівнів південного сходу, і був план розшматування країни, відокремлення південного сходу від Києва. Танки в Бєлгороді стояли напоготові. Через кілька годин вони повинні були увійти. Але харків'яни вийшли і зламали цей сценарій. Завдяки саме харків'янам вдалося врятувати тоді Україну і відтермінувати  повномасштабну війну на вісім років. Про це мало хто знає.

​

Перші бої в Харкові були на центральній вулиці в березні. У нас так звана «руская весна-2014»  почалася 1 березня із захоплення облдержадміністрації. Протягом березня-квітня тричі її штурмували. Штурмували і в Донецьку, і в Луганську. Ще уряд проводив свої засідання, а у нас уже палали будівля СБУ, облдержадміністрації, били наших людей, сотні поранених. Тут були і Стрєлков, і Моторола, і всі ці бойовики. І сьогодні у Путіна так само Харків - ключова точка. Хто володіє Харковом, той володіє Україною. Хто володіє Україною, той володіє Європою. Ми відчуваємо цю місію, ми розуміємо, що Харків - не просто одне із великих українських міст, він - епіцентр глобальних подій на мапі світової історії…

​

Усі мої рідні пережили голодомор. Колись у сім’ях було багато дітей. Моя бабуся одна вижила з усіх дітей у своїй сім’ї, її брати і сестри загинули. Коли ми з нею десь у році 1988-му почали говорити про голодомор, вона перейшла на шепіт. Я їй кажу: «Бабусю, про це вже журнал «Огоньок» написав, по телевізору про це розповідають»… А вона боялася, що все ще може повернутися назад. Дуже боялася, що комуністи знову повернуть маховик історії. На жаль, я так і не розпитав її до кінця. Пішло покоління, але ця травма досі сидить… Ми завжди проводимо в Харкові акції в пам’ять про Голодомор. На центральному майдані Харкова поставили намет «Все для Перемоги!», навіть фільм про нього зняли, - от там відбуваються наші акції.

​

Це дуже трагічна сторінка історії нашого міста.  Курбас згадував, що йдучи Сумською, центральною нашою вулицею, бачив біля театру «Березіль» трупи людей. З області, особливо з тих районів, де зараз точаться бої, люди привозили на харківський вокзал своїх дітей і лишали їх там. На привокзальному майдані була гора дітей, які помирали буквально на очах. Це жахлива історія. Збереглося багато фотографій. Я думаю, що той страх генетично передався наступним поколінням і що він досі живе...  Не всі готові йти на барикади, на фронт захищати свою Батьківщину, бо бояться. Ця травма проявляється нині на  підсвідомості.

​

Мої рідні жили на Полтавщині. Але й на Харківщині цілі села потрапили на «чорну дошку». Після Помаранчевої революції ми створили сайт. Голова обласної адміністрації Аваков[16] дав гроші, зібралася команда кінематографістів, яка зняла фільм «Жнива». Їздили по Харківській області і знаходили останніх живих свідків, бабусі у селах ще пам’ятали ті часи. Режисер фільму потім щороку їм дзвонила, аж поки одного разу не сказала: «Все, остання померла»…

​

У Харкові теж Голодомор не сприймали. А між тим на межі Харківської і Бєлгородської областей стояли загороджувальні загони. Відомий харківський правозахисник Євген Захаров серйозно досліджував цю тему, занурювався в архіви і зібрав чимало документів про той час.

​

Бачите, з одного боку, Харків – це будинок «Слово», у якому мешкали письменники, наш український ренесанс, а з другого, - голодомор. Вони поряд. Як і зараз: хтось грає музику, дивиться кіно, а хтось живе зовсім іншим… Але це добре, що в Харкові є життя. Бо, було, в якийсь момент люди закрилися, не виходили на вулицю, боялися. Зараз вони вже не реагують на тривоги: гуляють, грають у футбол, ходять у кафе, насолоджуються гарною погодою, цілуються на вулицях. Як на мене, заради цього ми, власне, й воюємо, заради мирного, європейського, сучасного Харкова. І будемо воювати далі. Сирени у нас постійно, на жаль. Ця музика війни… До речі, до нас приїздила одна дослідниця, теж із Канади, яка збирала музику сирен. Виявляється, вони в різних містах по-різному звучать…

 

 

[1] KharkivMusicFest - щорічний міжнародний фестиваль класичної музики, який з 2018 р. проходить у Харкові. Включає не тільки концертну, але й просвітницьку програму.

​

[2] Вагріч Акопович Бахчанян (1938, Харків -2009, Нью-Йорк) - український радянський і американський художник вірменського походження, поет-концептуаліст, яскравий представник андеграундної культури. У 1974 році емігрував до Нью-Йорка, де продовжував активно працювати.

​

[3] Борис Олексійович Чичибабін (прізвище матері, за паспортом Полушин. 1923, Кременчук -1994, Харків) - український радянський поет. Писав російською мовою. Більшу частину життя  прожив у Харкові.

​

[4] Георгій (Гія) Русланович Гонгадзе (1969-2000) - український громадський діяч, опозиційний журналіст, радіо та телеведучий, 

кінорежисер та перекладач грузинського походження, відомий своїми критичними антивладними виступами. Герой України (2005, посмертно). Засновник та перший головний редактор інтернет-газети «Українська правда». За найпоширенішою версією, до його викрадення та вбивства причетні високопосадовці, наближені безпосередньо до тодішнього Президента Леоніда Кучми.

​

[5] Президентські вибори в Україні 2004 року були проведені 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня (повторний ІІ тур). На виборах були два основні претенденти: чинний прем'єр-міністр і голова уряду Віктор Янукович та лідер опозиції Віктор Ющенко. Вибори проходили у вкрай напруженій політичній атмосфері, зі звинуваченнями в упередженості ЗМІ, із залякуванням виборців і отруєнням кандидата Ющенка. У результаті повторного голосування у другому турі перемогу отримав Ющенко.

​

[6] Сергій Вікторович Жадан (нар. 1974) - український письменник, перекладач, громадський діяч, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». Живе і працює у Харкові. 

 

[7] Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - український філософ-містик, богослов, поет, педагог. Помер і похований на Харківщині (нині село Сковородинівка Золочівського району).

​

[8]Микола Хвильовий (справжнє ім'я  Фітільов Микола Григорович. 1893, Тростянець Харківської губернії – 1933, Харків) - український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч. Ідейний натхненник гасла «Геть від Москви!». На знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції покінчив життя самогубством.

​

[9] Майк Йогансен (Михайло Гервасійович Йогансен; 1895, Харків – 1937, Київ) - український поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист. Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»). Жертва сталінських репресій.

​

[10] Лесь Курбас (Олександр-Зенон Степанович Курбас;  1887 -1937) – український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Засновник театру «Березіль» у Харкові. Репресований і розстріляний в урочищі Сандармох.

​

[11] Микола Іванович Міхновський (1873-1924) – український політичний та громадський діяч кінця XIX – початку XX ст. Адвокат, публіцист, ідеолог українського самостійництва, діяч Української Народної Республіки і організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні. У 1902 році заснував у Харкові Українську народну партію, яка проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України.

 

[12] Юрій Володимирович Шевельов (при народженні Шнайдер, псевдонім Шерех; 1908, Харків  - 2002, Нью-Йорк) - український славіст-мовознавець німецького походження, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник діаспорного наукового та культурного життя української еміґрації.

​

[13] «Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них - ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань на те, що може чи не може статися». Це висловлювання належить Віктору Франклу, відомому австрійському психотерапевту, який пережив концтабори під час Другої світової війни. 

 

[14] Віктор Федорович Янукович (нар. 1950) - колишній український політичний та державний діяч, 4-й Президент України (2010 - 2014). Двічі Прем'єр-міністр України (2002-2005, 2006-2007). У 2015 р. позбавлений звання Президента, визнаний винним у державній зраді і заочно засуджений до позбавлення волі.

 

[15] Микола Янович Азаров, уродж. Пахло (нар. 1947) - колишній український проросійський політичний і державний діяч, колишній прем'єр-міністр України (2010 – 2014), колаборант російського походження.

 

[16]Арсен Борисович Аваков (нар.1964) - український політичний і громадський діяч вірменського походження. Колишній міністр МВС України (2014 – 2021). Голова Харківської облдержадміністрації (2005 -2010).