Мене звати Колот Володимир Миколайович.

​

Я приїхав сюди, до Биківні, бо знаю, що мій дід — Колот Кирило Давидович — був розстріляний у 1937 році. Я давно чув, що він тут десь похований. У травні 2019 року, тут було вшанування жертв репресій. Після офіційної частини пішов до меморіальних табличок — і знайшов діда. Його ім’я вибито: Колот Кирило Давидович, розстріляний у 1937.

​

Мій дід жив у селі Хоцьке, Переяславський район. Працював у колгоспі, завідував хатою, де зерно обробляли перед посівом. Одного разу врожай вийшов поганий — і його звинуватили, ніби він щось не так зробив, чи потруїв. Я читав копію справи — там було свідчення голови колгоспу, і цього вистачило, щоб винести смертний вирок. Усе на нього звалили.

​

Діду було 49 років. У нього з бабою було шестеро дітей: три сини і три дочки. Після арешту вона залишилась одна з дітьми — ще до війни. Можете уявити, як їй було.

​

У 2019-му я був тут уперше, і ось сьогодні знову приїхав. 19 травня — день пам’яті жертв сталінських репресій. Привіз дві гвоздички. Бо поки живий — маю пам’ятати.

​

Я знаю, що ми з козацького роду. Колись я трохи працював електриком у архіві на Солом’янській, 24, і попросив там замдиректора — Олену Вікторівну Полозову — допомогти з родоводом. Вона знайшла документи — і справді: і по батьковій, і по матері лінії — козаки. Цей витяг у мене зберігається.

​

Батько мій був "сином ворога народу". У 1939 його призвали в армію, але як "неблагонадійного" — не з гвинтівкою, а з лопатою, на будівництво аеродрому. Коли почалась війна, всі кинули ті лопати і розбіглися по домівках. Потім його знову забрали — вже на фронт. Він воював, був двічі поранений. Молодший брат — Гриша — загинув. Хоча дід був "ворогом народу", вся родина воювала — за СРСР, як тоді казали, за Сталіна.

​

У нас у селі було підпілля. Тітка Варка, сестра батькова, була зв’язковою. А ще один родич, Колот Іван, працював у поліції — але за завданням підпілля. Коли визволяли село, він загинув у бою. Вулиця в Хоцькому носить його ім’я. Отакий був "ворог народу".

​

Внуки мої вже не слухають ці історії. У них своє життя. Але я приходжу — поки можу. Бо пам’ять — це те, що залишається. І має залишитися.