Зінаїда ШЕВЧЕНКО,
краєзнавець, , громадська діячка
(село Хмельове, Кіровоградська область):
«НАШЕ ЗАВДАННЯ – ЗАФІКСУВАТИ І ЗБЕРЕГТИ ПАМ’ЯТЬ ПРО МИНУЛЕ, НА ЯКЕ БУЛО НАКЛАДЕНЕ ТАБУ В ЧАСИ РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ»
Я, Шевченко Зінаїда Федорівна, проживаю в селі Хмельове колишнього Маловисківського, теперішнього Новоукраїнського, району на Кіровоградщині.
Сьогодні у Хмельовому відкривали меморіальну дошку отаману Залізняку, який мав дуже тісні зв'язки з холодноярськими отаманами. Це - Юхим Іванович Коваленко. Його портрет займає почесне місце в експозиції у новій залі нашого сільського музею. В контексті сьогоднішньої війни гасло, під яким діяв загін отамана Залізняка – «Україна без комуністів! Геть кацапів!», набирає нового сенсу, стверджуючи нас у думці, що нинішня війна – це не випадковість, це – закономірність. До речі, гасло Залізняка процитував не сам отаман, а свідки під час слідства, які хотіли його покарання. Ці свідчення зберіг Кіровоградський архів, спасибі йому. Є у нас і перелік імен учасників повстання, який знову ж таки надав не Залізняк, їх назвав під час слідства його рідний брат - Іван Коваленко.
В селянській родині Коваленків було три брати: Юхим, Іван і ще один – служив священником у сусідньому селі Глодоси. Всі троє отримали достойну освіту і посіли досить почесне місце в своїх сільських громадах – у Глодосах і в нашому Хмельовому. Усіх трьох поглинуло жерло комуністичних репресій.
Окреме слово хочу сказати про Івана, який, як і Юхим, був учителем. Іван з перших днів став на бік більшовиків - така в людини була позиція, таке сприйняття світу. У 1921 році, тільки-но вдалося придушити антирадянські настрої в нашому краї, Івана арештували і розстріляли лише за те, що він був рідним братом Залізняка. Припускаю, що подібна доля спіткала і священника Коваленка, другого рідного брата отамана.
У списку повстанців - Гетьманці, Запорожці, Компанійці, Порохи, Бабичі… Я не місцева, і коли ми сюди приїхали, то мріяли про власне обійстя. Купили будинок, а якраз перед ним стояла хатинка, дуже старенька, і жила там жіночка, теж старенька, - добра, глибоко віруюча, з гордим поглядом. Виявляється, у цій хатині, якої вже немає, був штаб залізняківців, а людина, яка збудувала цю хатину, - Федір Човпан, був командиром штабу. Дочка його померла, і внук помер, а внучка Людмила жива.
Залізняка розстріляли у 1929 році, а Федора Човпана - у 1937-му. Дочка народилася після його смерті, в 1938-му. На сусідній вулиці жив рідний брат Федора Човпана, Гнат, який із перших днів підтримав більшовиків. У своїх спогадах про більшовизацію краю Гнат Човпан жодним словом – ні хорошим, ні поганим - не згадує свого брата. Так само й Іван Коваленко, коли дає свідчення в прокуратурі і знає, що його розстріляють, жодним поганим словом не називає свого брата. Це були високоморальні люди, віруючі, для яких родинні зв'язки, сімейні цінності вартували дуже багато.
Постулат радянської доби про братовбивчу громадянську війну є однією із радянських ідеологем (і приклад двох родин із Хмельового підтверджує це), яка викривляла наше сприйняття тих подій. Мовляв, повстанці, антирадянський спротив - це бандити, а от Будьонний, який порубав тут місцеве населення, бо воно хотіло власними руками будувати життя в своєму селі, або Котовський, рецидивіст, злочинець із 15-річним стажем тюремних ув'язнень, - це герої. Ідеологічна машина вкладала в голови українців протягом десятиліть такі ідеї-покручі. Тому, коли ми стали на шлях відродження музейної установи і вирішили створити цю залу, концептуальна думка була така: тут мають постати люди, чиї імена були табуйовані, спаплюжені радянською ідеологією.
Давайте зупинимося біля цього портрета. Це вчитель, як і Залізняк, сільський хлопець із селянської родини. У кінці 30-х років, Павло Тимофійович Запорожець, закінчивши Одеську художню школу, повертається в своє село і починає викладати малювання й інші дисципліни у місцевій школі. У 1941-му починається німецька окупація. Перше, що зробили хмелівчани, - звернулися до окупаційної влади: відкрийте церкву! А одна жінка, Софія Лисенко, попросила повернути хату, з якої її з дітьми вигнали під час колективізації. Повернули.
Радянській владі потрібне було золото, тому іконостас здерли – на ньому була позолота, а церкву закрили. Ось у наше вікно дуже гарно видно церкву, - їй двісті років. Коли в 41-му відчинили двері храму і побачили, що іконостаса немає, люди не ступили на поріг, бо, за законами церковного життя, якщо немає іконостаса, отже, храм мертвий. На той час у селі було два художники: Павло Тимофійович Запорожець і Іван Лисенко, син Софії Лисенко. Люди попросили їх створити іконостас. Це була потужна і складна робота, художники виконали замовлення односельців.
Після війни Павла Тимофійовича Запорожця звинуватили у співпраці з окупаційною владою і засудили до 12 років заслання. Він повернувся трохи раніше, після смерті Сталіна, дуже хворим, але морально не зламаним. Ось його фото, зроблене вже після заслання. До кінця свого життя він не дозволив дружині йти в колгосп, вони жили у величезних нестатках, але працювати на радянську владу відмовилися. На життя Павло Тимофійович заробляв вишиванням, створив величезну кількість вишивок – це і рушники, і цілі полотна. Одного разу сусідка попросила вишити портрет Леніна. Не знаю, як він наважився – мабуть, не хотів відмовляти найближчій сусідці. Цей портрет зберігся і виставлений у нашому музеї.
Є у нас і роботи Івана Лисенка - другого художника, який доклав своєї праці до створення іконостаса у нашій церкві. Він жив у Росії, в Ростові, все життя художником працював у художній майстерні.
КОМУНАРІВ ГОДУВАЛИ,
А В СУСІДНЬОМУ СЕЛІ ПОМИРАЛИ ГОЛОДНОЮ СМЕРТЮ
Антирадянський спротив був надзвичайно потужний в усій Україні, і це не тільки збройна боротьба. Часто-густо цей спротив був неголосний, тихий. Ось неподалік село Мануйлівка, а біля нього був невеличкий хутір Новокостянтинівка, там жила жінка, яка під час сільської сходки стала агітувати людей не вступати до колгоспу (я читала її кримінальну справу). Вона закликала: «Люди, не вступайте до колгоспу, заберіть те, що у вас відібрали, заберіть коней, худобу, рятуйте своє майно. Якщо ми цього не зробимо, буде голод». Жінку заарештували, кинули у в'язницю, але знайшлися люди, які подали апеляцію і дивним чином вирвали її з в'язниці, вона вижила.
Так от, багато людей розуміли, що несе більшовизація, радянізація Україні. Не треба було великим провидцем бути, щоб зрозуміти, що в Україну прийшли пройдисвіти. Після колективізації настали страхітливі голодні роки. Голод був і в 1921-му, але те, що сталося після колективізації в 1932-33 роках, не порівняти. Коли ми чоловіком, Василем Івановичем, приїхали у Хмельове, то ще застали свідків цієї трагедії. На нашому сільському кладовищі у нас немає родичів, але я там навідую людей, які розповідали мені про ці трагічні події.
Комуністи запроваджували кілька форм колективізації: були колгоспи, сози, а були й комуни. Особливість комуни, як форми колективізації селян, полягала в тому, що люди у ній і працювали, і харчувалися колективно. Дітей віддавали на виховання державі. Одна жінка із сусіднього села у 1933-му працювала в комуні на пекарні. Так от, у Новогригорівці голоду не було, бо адміністрація зобов'язана була годувати щодня своїх комунарів. А у Хмельовому, що поруч, через місток, люди помирали голодною смертю.
І от прийшли до неї з Хмельового голодні діти й стали просити хліба. Вона не могла відмовити, бо всіх із цього села знала. Сьогодні дала окраєць, завтра пів хлібини… А того дня віддала усі дев’ять хлібин, які щойно дістала з печі. Своїм до вечора спекла ще одну партію. Наступного дня прибув із Хмельового, що на той час було райцентром, уповноважений райкому партії судити Єлизавету Кіндратівну Запорожець за розтрату майна. Але у Новогригорівці живуть неймовірні люди, дуже добрі, не схожі на нас, хмелівчан, - не знаю, від чого це залежить. Зібралася вся комуна і захистила Єлизавету Кіндратівну, її не судили, вона прожила дуже довге життя, понад 90 років. І я вдячна долі, що звела мене з цією жінкою.
Комуни вижили завдяки тому, що в план їхньої хлібоздачі не входило те зерно, яке було передбачене для харчування комунарів. А в Хмельовому мусили віддати під час хлібозаготівлі все, у особистих господарствах останню жменю квасолі вигрібали… Хоча під час хлібозаготівельної кампанії 1932 року надзвичайно рано прийшла зима, ліг сніг, і вивезти підводами врожай із Хмельового не встигли. Близько до центру села стояли «голубінки» - це такі довгі приміщення, де зберігалося зерно. Вдень і вночі зі зброєю в руках охороняли його, і те, що в селі розпочався голод, що люди сім'ями помирали, місцеву владу не обходило, їй треба було у будь-який спосіб зберегти зерно для виконання плану хлібоздачі.
В експозиції нашого музею є жорна. Я не раз чула, що люди їх ховали, розбивали, бо якщо продзагони знаходили, то для них це був сигнал про те, що в цьому господарстві заховане зерно. Розповідали, що в Хмельовому жорна просто «замуровували» в стінах – робили перегородку з потаємним входом і за тою стіною їх зберігали. Ховаючись, мололи там жменю квасолі чи якогось зерна, і суху траву, і жолуді, і кору дерев, - у мене є дослідження про те, що їли і як рятувалися від голодної смерті.
А ось ще один експонат. Належав він роду Сопілук, найдавнішого у Хмельовому, який значиться серед засновників нашого поселення. Цю домоткану доріжку я знайшла на лежанці у вже старенької Віри Прокопівни, яка розповіла, що її батьки вступили до колгоспу першими. Незадовго до колективізації дід збудував своєму синові, батькові Віри Прокопівни, новий будинок. І для того, щоб не бути розкуркуленими, вони погодилися розібрати його, а будівельні матеріали віддати комунарам для господарських споруд. Самі також переїхали у новогригорівську комуну. В голодні роки у село приходили люди, щоб обміняти щось на харчі. Одна жінка принесла яскраву вовняну пілку. Мати Віри Григорівни, Катерина Гетьманець, віддала за неї склянку пшона.
Ще одну щемну історію розповіла мені жінка, яка років двадцять тому оселилася неподалік школи, а я все життя там працювала і час від часу проходила біля її дому. Познайомилися. І от якось приносить вона до музею сімейну реліквію. У 1933-му навесні помер від важкої хвороби виснажений голодом її братик Веніамін. У хаті нічого не було, лише рушник на образах. Зняли його, відрізали вишивку, а в той білий шмат полотна, що лишився, мати загорнула сина і поховала. Ця жінка зберегла вишиті клаптики рушника, вже після смерті батьків відреставрувала його і подарувала нашому музею.
Я можу багато розказати трагічних історій про своїх земляків. Рік тому їду в поїзді, жінка поряд сидить, розговорились. Коли вона дізналася, що я з Хмельового, враз оживилася і розповіла про свою родину. Її мама залишилася сиротою ще в 1921-му – можливо, це пов'язано з голодом, який був у тому році. А в Хмельовому жив рідний дядько, Чорний Іван (у XVІІІ столітті наш край заселявся іноземцями - сербами, болгарами, волохами, Іван - із сербського роду). Одного разу на базарі, а базар був ось тут, біля церкви, він побачив свояка, тобто чоловіка рідної сестри, який залишився вдівцем. Той понуро подивився на родича і не захотів навіть знатися з ним. Але Іван гукнув до нього, запитав, як справи, а почувши, що троє дітей уже з голоду померло, запропонував віддати йому одну з двох дівчаток, які залишилися. Так ця дівчинка, Полінка, із Петроострова сусіднього Новомиргородського району переїхала у 1933-му до свого дядька в Хмельове і вижила завдяки своїм родичам. Тут вона закінчила школу, стала вчителькою і все життя викладала математику в сусідньому селі Козакова Балка.
Коли вийшла книга нашого знаменитого земляка Володимира Бровченка[1] «Вікнина», мене зацікавило саме слово. Виявляється, воно означає не просто джерело, а «дихаюче» джерело, яке не замерзає взимку, бо «дихає» теплом землі. І ось одного разу я почула це давнє слово від однієї жінки, яка розказала про долю своєї свекрухи. Пам’ятаю тільки її прізвище – Ткач.
Це був кінець 40-х років 20 століття, коли вийшов указ про покарання за невироблену мінімальну кількість трудоднів[2]. Згідно з цим документом, кожний житель населеного пункту (в тім числі й діти, починаючи з 12-річного віку) повинен був відпрацювати певну кількість трудоднів у колгоспі. Норма для дітей - 50 днів на рік, а для дорослих - понад 200. Тих, хто не виконував норму, карали ув'язненням і засланням. І от одного разу на подвір'ї жінки, в якої було троє дітей, з'явилися представники місцевої влади. Вона, налякана, бо вчора за таку провину арештували її сусідку, хапає дітей і біжить у берег, щоб сховатися в очереті, а там можна було провалитися у вікнини або потрапити в багнюку і не вибратися з неї. Але ця жінка добре знала потаємні стежини, в очереті вона з дітьми сиділа більше доби, а вийшла зі своєї схованки божевільною. Розум так і не повернувся, до кінця свого життя вона перебувала в спеціальному закладі для божевільних. Але діти не кинули матір, любили її, час від часу привозили у рідне село, щоб вона побула з ними й з онуками. Щоразу, коли вона ступала на подвір’я, з її грудей виривався крик: «Діточки, біжімо ховатися!»
Ви бачите, як все взаємопов'язано - сьогоднішня війна і повстання Залізняка більш як столітньої давнини. Сторінки історії набувають все нових і нових актуальних сенсів. Безперечно, людський фактор у справі збереження минулого відіграє надзвичайно важливу роль. Ми з чоловіком здійснили самонаціоналізацію давно, ще в студентські роки. Мали прекрасних викладачів, які вчили нас думати, шукати правду в історичних фактах, і тому, скільки мали сили, коли ще займались професійною діяльністю, намагалися доносити нашим учням минувшину правдиву, справжню, українську, не спотворену радянською ідеологією.
На сьогоднішній день уже достатньо історичної літератури, яка дає можливість викладати у школах історію України в новому світлі. А коли ми починали, то у нас була лише книга Ореста Субтельного - одна-єдина, напевне, на весь район. На Кіровоградщині працює надзвичайно потужний загін дослідників минувшини. Це, зокрема, Василь Васильович Бондар, його дружина Світлана Орел, Іван Данилович Петренко.
У нашому селі було дві школи - церковно-парафіяльна і земська. Донедавна на місці земської функціонувала дев'ятирічна школа. Свого часу у земській школі працювало подружжя вчителів Патютко, які брали участь у повстанні і були знищені більшовицькою владою. Але страждали не лише люди, яких репресували, а й їхні діти. Я вже згадувала, що неподалік нашого будинку стояла хата командира штабу залізняківців, у якій жила до самої смерті його дочка. Похмура, замкнута жінка із глибоко схованим болем у душі. Ми майже не спілкувалися. А коли я дізналася про її батька, підійшла, розповіла те, що мені відомо, і подякувала. Він уже був реабілітований, а вона про це нічого не знала.
Ще один чоловік з роду Пильщиків, що також був серед засновників нашого поселення, розповідав: батька арештували й ув'язнили, а він сам упродовж довгих років носив тавро сина «ворога народу». У четвертому класі всіх дітей прийняли в піонери і пов’язали їм червоні галстуки, а його не прийняли. Він плакав…
А щодо нашого музею, то маємо величезну проблему. Справа в тому, що музейну установу після адміністративної реформи не взяли на облік в адміністрації теперішньої Смолінської ОТГ. Тобто, вона ніде не облікована, її начебто й не існує. Але що мені додає оптимізму? Що величезна кількість людей дотична до цієї волонтерської роботи. Це і моя родина, і родина мого чоловіка, і родини людей моїх земляків, меценати, волонтери, які прийшли підтримати ідею - зафіксувати і зберегти пам’ять про минуле, на яке було накладене табу в часи радянського режиму.
[1] Володимир Якович Бровченко (1931- 2013) — український поет та громадський діяч. Остання книга (2005) - це спогади поета «Вікнина», що охоплюють період від 30-х років минулого століття до початку XXI ст.
[2] Трудодень — термін, пов'язаний із формою оплати праці в колгоспах СРСР, введеною у 1930–31 під час примусової колективізації сільського господарства. 21 лютого 1948 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ, згідно з яким кожного, хто не виробив встановленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. Була також передбачена кримінальна відповідальність за невироблену мінімальну кількість трудоднів. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 15.5.1966 «Про підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників у розвитку громадського виробництва» було рекомендовано колгоспам замінити оплату праці в трудоднях гарантованою грошовою оплатою, внаслідок чого система трудоднів вийшла з ужитку.
